Чому не слід ображати людей.
Іноді скривдять людину — вона нічого не скаже. Піде своєю дорогою; може, заплаче, коли ніхто не бачить. Але не відповість і мстити не буде. Як гувернантка, якій платню не заплатили. Або козак хворий, який у степу зустрів поміщика в кареті та попросив шматочок паски. І йому не дали. Гувернантка тихо зібрала пожитки та поїхала. Козак зітхнув і поплентався далі.
І той, кого образили, не заплатили, позбавили радості чи шматка хліба, теж просто піде. І забере із собою щастя, здоров’я, добробут… Не спеціально, звісно. Але так виходить.
І поміщик у тузі все їздив у степ і шукав хворого козака. А пані, яка не заплатила гувернантці, розчавлена чергою нещасть, теж її шукала — і не могла знайти. Тож не треба ображати тих, хто не може відповісти. І просто йде, ввічливо попрощавшись. І не нагадує про те, що трапилося, і не жадає помсти, і не вимагає платню чи паску. Чомусь наслідки, коли таких людей кривдять, дуже сумні. І навряд чи це покарання згори — хоч і так може бути. Совість – вона саме для цього надана. І навіть якщо людина її не чує, вона її каратиме. Навіть у вигляді хвороб та втрат.
Тож ображати людей не слід. Користуватися ними даремно, шкодувати паски шматочок, знущатися — не варто, я кажу. Саме добрих людей не можна ображати. Які не можуть відповісти, за них може відповісти хтось інший… Невидимий і сильний.