Коли людина опиняєтьмя в дуже складних життєвих ситуаціях (смерть, важка хвороба, втрата, депресія, тощо), то її життя може нагадувати сцену з цієї картинки.
Людина, яку тягне на дно непосильний вантаж, нерідко залишається одна зі своїми проблемами і їй здається, що всі навколо лише розважаються, “забули про війну”, думають лише про себе і не бачать ніяких життєвих проблем.
Часом так і є, часом інші й раді б допомогти, але сама людина соромиться про це попросити, не вірить у те, що комусь не байдуже, мовчить, не каже про свій біль і навіть відчуває себе винною за те, що не сидить серед “веселих та успішних”.
А люди за столом зі свого ракурсу можуть навіть не бачити каміння, яке тягне людину на дно і думати, що вона всього-навсього лінується встати та приєднатися до них. Але якби хтось підійшов і спробував потягнути людину вгору, то відразу б відчув вагу “якоря”.
Мораль цієї історії така: байдужість це погано, але й витягати когось з мішком каміння на ногах – задача неймовірно складна й не кожному може бути по силах. Але я вірю, що кожному по силах хоча б утриматися від насмішок, непроханих дурних порад на кшталт “просто спробуй більше заробляти і почни подорожувати”, не розказувати про чиюсь “лінь” чи “тупість”, навіть не знаючи ситуації і не відчувши своїми руками ваги того, що тягне людину на дно. Не маючи бажання розділити ношу та дієво допомогти, не треба хоча б погіршувати ситуацію.
Ну й хочу додати, що просити про допомогу не соромно і не ознака програшу. Не всі люди бездушні потвори, просто вони можуть не знати, не розуміти ситуації чи навіть не уявляти що така проблема взагалі існує.