Щорічний міжнародний чемпіонат по вирубуванню лісу проводився в британській Колумбії. Фіналістами були канадець і норвежець. Завдання наступне: Кожному з них відводили певну ділянку лісу. Переможцем ставав той, хто зміг повалити більшу кількість дерев з 8 ранку до четвертої години дня.
О восьмій годині ранку пролунав свисток і два лісоруба зайняли свої позиції. Вони рубали дерево за деревом, поки канадець не почув, що норвежець зупинився. Зрозумівши, що це його шанс, канадець подвоїв свої зусилля. О дев’ятій годині канадець почув, що норвежець знову взявся до роботи. І знову вони працювали майже синхронно, як раптом за десять хвилин десята канадець почув, що норвежець знову зупинився. І знову канадець взявся за роботу, бажаючи скористатися слабкістю противника. О десятій годині норвежець знову включився в роботу. Поки без десяти одинадцять він знову не призупинився. З все зростаючим почуттям радості канадець продовжував роботу в тому ж ритмі, вже відчуваючи запах перемоги.
І так тривало цілий день. Щогодини норвежець зупинявся на десять хвилин, а канадець продовжував роботу.
Коли пролунав сигнал про закінчення змагання, рівно о четвертій годині пополудні, канадець був абсолютно впевнений, що приз у нього в кишені.
Ви можете собі уявити, як він здивувався, дізнавшись, що програв.
– Як це сталося? – запитав він норвежця. – Щогодини я чув, як ти на десять хвилин припиняєш роботу. Як, хай тобі чорт, ти примудрився нарубати більше деревини, ніж я? Це неможливо.
– Насправді все дуже просто, – спокійно відповів норвежець. – Щогодини я зупинявся на десять хвилин. І в той час як ти продовжував рубати ліс, я гострив свою сокиру.
Мораль: не забувайте час від часу брати паузу в роботі і “гострити свою сокиру”: набиратися сил, знань, завзяття для того, щоб продовжувати свою справу.