Часом вона сідає на жорстку дієту. Їсть самі лише каші, запарює гречку на воді, хрумтить морквиною, запиває все відварами і приймає вітаміни, бігає зранку навколо стадіону, усе по годиннику, по плану…
А потім — бах! — і сидить у себе на кухні, в халаті, наминає шматок «Київського» і запиває домашнім узваром.
— Ти що, сталося щось?
— Та ти не уявляєш, яке це щастя!..
То візьме ще один підробіток, який терпіти не може. Мотається, як білка в колесі. Каже: «Гроші треба». Без вихідних. Уся на нервах. Всім потрібна. Дзвінки, поїздки, документи, дедлайни. Ні побачити її, ні поговорити.
А потім дзвінок:
— Зустрічаємось сьогодні в нашому кафе. Я звільнилася. Послала ту роботу й усіх разом з нею під три чорти.
— Ти що, ти нормально себе почуваєш? Як жити будеш?
— Придумаю щось… Ти не уявляєш, яке це полегшення.
А нещодавно закохалася.
Смішна така стала. Закохана, ніжна, трохи не від світу цього. Все про нього. Всі сльози — через нього. То драма, то пристрасть, то розлучення, то тиша…
А потім знову дзвінок. Голос — той самий, справжній, живий.
— Я вільна. Я знову — я. Ти не уявляєш, яке це щастя…
Дякуємо авторові — хоч і не знано, хто саме написав. Але точно хтось, хто добре розуміє, що таке бути Живою.