У мене є маленький цвинтар людей, які були мені дорогі.
Вони померли не по-справжньому, але для мене – назавжди.
На цьому цвинтарі “похована” шкільна подруга, яка зрадила мене, і моє перше кохання…
Іноді я ходжу алеями, зупиняюся біля “могил”, кладу квіти або просто проходжу повз.
Цвинтар всередині мене.
Про нього ніхто не знає.
На ньому не ростуть бур’яни, тут завжди чисто та красиво. Тут “лежать” люди, які були мені дорогі. Іноді я зустрічаю їх на вулиці, розмовляю та йду далі.
Мені не боляче.
Вони “мертві”.
Вони про це не знають, але я знаю.
Я “поховала” їх, щоб не було боляче і прикро, щоб не відвертатися на вулиці і не говорити гидоти.
Про мертвих погано не говорять.
Чим ближча людина, тим важча її “ховати”. Вона не хоче лягати в могилу, виходити з моєї голови та тіла, вона чіпляється за життя, тому доводиться щодня вкладати її в труну заново.
У тебе будуть найкращі квіти та труна, але тобі все одно доведеться в неї лягти, вибач.
Так мені буде спокійно, не буде боляче.
Я поплачу, я прийду на могилку, я ніколи тебе не забуду, але вибач, ти для мене померла.
А я продовжую жити…